Olexii Simakov
ПРО НЕБЕЗПЕКУ І СТРАХ.
Щойно перетнули лінію фронту в Армянську. Ще досі не можу прийти до тями. Нас дивом не розкусили бандити. Ці 15 хвилин ретельного обшуку тривали цілу вічність. Їхали ми без камер. В нас були лише робочі ноутбуки та добре сховані посвідчення СТБ. Нас зупинили беркутівці з автоматами та георгіївськими стрічками. Я сказав, що гостювали у мого дядька і повертаємося додому. "Ах вы с Киева!?", - немов радісно сказав бойовик і поліз у рюкзак за планшетом. "На Майдане был? Ты же понимаешь, если я найду фотку с Майдана, то тебе здесь пизда!" Але у планшеті фоток не було. Тоді він наказав показати фотогалерею у телефоні. Добре, що я усе видалив завчасно. Щоправда, була одна фотка моєї пораненої гранатою ноги на Грушевського 20 січня. "Это тебя на Майдане подстрелили? - Нет, это я забор перелазил. - Давно?! Ану покажи ногу!" Добре, що рана вже загоїлася. "Ладно, проезжай!" У цей час наш водій Саня вже готувався до найгіршого. Особливо коли інший бойовик з усіх сумок обрав саме мій портфель з робочим ноутом. Там я сховав з десяток різних посвідчень та акредитацій кількох співробітників СТБ. На наше щастя, озброєна нишпорка не помітила цю бокову кишеню. Пронесло. Мій стан за ці 15 хвилин змінювався кілька разів. Впевненість, хвилювання, страх, відчай і нарешті радість в обіймах рідних прикордонників. Я вже був певен, що на невизначений час поселюся у якихось казематах. Мені навіть страшно уявити, що б із нами було, якби вони дізналися, що ми журналісти. Ми були за крок від моторошної прірви. Натомість зараз їдемо Херсонщиною і милуємося краєвидами Батьківщини. Слава Богу!